Монографія. Україна ХХІ: неоіндустріальна держава або «крах проекту»?
 Монографії  21.09.2017201  00.0
Ляшенко В.І.  Україна ХХІ: неоіндустріальна держава або «крах проекту»?: монографія / В.І. Ляшенко, Є.В. Котов; НАН України, Інститут економіки промисловості; Полтавський ун-т економіки і торгівлі. – Київ, 2015. – С82-88
 
 
Все люди, которые достаточно долго общаются с Зоной, подвергаются изменениям — как фенотипическим, так и генотипическим. Вы знаете, какие дети бывают у сталкеров, вы знаете, что бывает с самими сталкерами. Почему? Где мутагенный фактор? Радиации в Зоне никакой. Химическая структура воздуха и почвы в Зоне хотя и отличается от окружающей, но никакой мутагенной опасности не представляет.
Что мне в таких условиях — в колдовство начать верить? В дурной глаз?
Братья Стругацкие «Пикник на обочине»

На думку деяких російських експертів, унітарна українська держава в колишніх межах неможлива. Саме унітарна українська держава розвалилася на Євромайдані, потерпіла крах, повернути його не можна. На жаль, цього не розуміє і домінуюча сьогодні частина провладного інтелектуального класу. Офіційна ідеологія побудови української нації з помітним акцентом на західні, так звані «європейські цінності», а не на вітчизняні «поняття» стала стріжнем політичного життя офіційного режиму. Крок вліво, крок управо вважається втечею. Але з цією ідеологією не може погодитися величезна частина людей, що мешкають особливо в Південно-східній Україні, – близько 30% жителів України називають рідною мовою російську, майже така ж частка економіки орієнтована на російський і пострадянські ринки. Особливо це не сприймається на Донбасі.
Росіяни вважають, що Україна, якщо і збережеться як єдина країна (можливо і без Криму), все одно вже ніколи не буде такою, як раніше. Повернення до часів до Євромайдану неможливе. Нинішній Донбас вже ніколи не зможе бути частиною України, якщо та намагатиметься стояти на підставах унітарності і етнонаціональної ідеології. Самопроголошені Донецька і Луганська народні республіки в певному, як економічному, так і духовному значенні вже частина Росії, оскільки по факту є форпостом «російського світу» в конфлікті, що розгортається. Російська Федерація, навіть якщо б того захотіла, вже не зможе відмовитися від впливу в
цих регіонах і від допомоги Донбасу. Питання в тому, які форми впливу і допомоги зараз можливі і потрібні.
Відповідь на це питання пов'язана з можливістю перемоги або стабільного контролю «ополченців» над територією регіону. Донбасівське ополчення – це, звичайно, не регулярна армія, тобто його організованість, перша вимога, при веденні бойових дій відносно невелика.
Проте, по-перше, серед ополченців немало тих, хто пройшов серйозну підготовку і навіть має досвід бойових дій : ветерани спецназу, що воювали в Афганістані, ветерани-десантники. По-друге, боєздатність української армії все ще – низька. Якщо Київ не отримає військової допомоги у вигляді сучасної військової техніки, інструкторів і найманців, військова перемога для нього, принаймні в найближчій перспективі, майже недосяжна. З іншого боку, сил ополчення недостатньо, щоб узяти під контроль усю територію двох регіонів. Звідси найбільш вірогідний хід бойових дій – продовження локальних зіткнень. Унеможливлювати перемогу ополчення у більш віддаленій перспективі не можна.
«Глубина разлома в обществе после начала военных столкновений в Донбассе больше, чем кажется на первый взгляд, – апологеты самопровозглашенных республик готовы убивать даже родственников. В начале августа 2014 г. мне позвонил брат из Луганской области. Не успели обменяться фразами о том, как дела друг у друга, как он угрюмо сказал: “Я ухожу в ополчение, защищать свой край”. Полминуты в телефонной трубке висело угрожающее молчание. Наверное, мне нужно было отговорить его от неразумного поступка, но я не стал. И вот по какой причине. Два года назад я переехал в Киев из небольшого шахтерского городка
Ровеньки. Моя мама – учительница начальных классов, отец – шахтер. Он всегда повторял,
что я должен чего-то добиться в жизни и всячески мотивировал к переезду в столицу. Отно-
шения в вертикали отец и сын у нас последние несколько лет были очень хорошие. Я говорил
ему, как признателен за отцовство, и заключал в благодарные объятия. Подобное было и с
братом – он для меня друг. Но после Евромайдана что-то начало меняться в нашей семье, 
будто разлом в земле расколол мир на две части. По одну сторону остался я, а по другую -
брат с родителями.
Мои родственники, мягко говоря, не приняли события в центре Киева, а когда проводи-
лись референдумы по поводу создания так называемой ЛНР, ходили голосовать. Затем мне не
раз доводилось выслушивать обвинения, мол, фашисты захватили власть, правосеки идут всех
вырезать, националисты отравили питьевую воду, все шахты закроют, а их физически уни-
чтожат. Никакие аргументы не действовали, все посылы к логике разбивались о стену непо-
нимания и отчуждения. И вдруг вместе с аргументами за этой стеной оказался и я. В какой-
то момент для самых близких людей я превратился в злостного бандеровца, у которого из
пасти капает голодная слюна по донбасскому роду. Нашпигованные российской пропагандой и
обвинениями регионалов в адрес Евромайдана, облепленные слухами и сплетнями, как днище
корабля ракушками, илом и бог еще знает чем, они стояли на своем – весь мир против них. В
общем, я стал идеологическим людоедом для брата и родителей.
Это тяжело осознавать первые минуты, но со временем разлом в нашей семье стал
обыденностью. Алгоритм общения – они обвиняют, а я не протестую – привычным. Недавно я
перестал общаться с отцом. Мало разговариваю с матерью. И вот теперь брат. Когда он
позвонил мне, то спрашивал: почему, мол, его вдруг считают террористом, как говорят по
ТВ, ведь он только живет в Луганской области и ни в чем не виноват. В двух фразах он успел
обвинить украинские войска в геноциде, заявить, что готов защищать своих детей, дом, го-
род, и пригрозил, чтобы я не встречался ему на поле боя – может убить. К чему этот рас-
сказ? Чтобы многие уяснили то, что понял и я: разлом в обществе между жителями Донбас-
са и остальными украинцами давно перерос бытовую драму или коллизии семейных отноше-
ний. Это настоящий гражданский конфликт. Гражданская война. Просто некоторые боятся
произносить это словосочетание вслух. По оценкам СБУ, в начале конфликта из 10 тыс. чело-
век, которые воевали против украинской армии, около 7 тыс. были местными жителями. И
никто не может подсчитать, сколько местных взяли оружие в руки, чтобы убивать, за весь
период войны. Понимаете, если убийство в мирное время – преступление, то теперь это фор-
ма поведения. Значит, раскол произошел даже в моральных устоях. А у каждого из воевавших
на стороне сепаратистов есть семьи и родственники, которые наверняка живут в других
регионах Украины. И истории, подобные моей, встречаются чаще, чем кажется на первый
взгляд.
Между проживающими в Донецкой и Луганской областях и другой частью страны
протянулась невидимая пропасть, и теперь важно понять, есть ли дно в этом социальном
надломе. Ведь главное в решении проблемы – не только признать ее наличие, но и измерить
глубину, суммировать все противоречия. Нынешняя война – не просто взрывы, разрушенные
дома, мосты и дороги. Это продырявленные души, разорванные родственные отношения,
неприятие и ненависть к ближнему в наиболее запущенной форме. И первый шаг для исцеления
общества состоит в том, чтобы признать это и прекратить прятаться от правды» [6].
Опоненти говорять: ДНР (ДФР) не зможе набути реальної самостійності, вийде новий
варіант Абхазії або Придністров'я, чию державність доки не можна визнати переконливою. Але
тут є очевидні відмінності на користь ДФР. По-перше, розміри. Населення Луганської і Доне-
цької областей складає 6,6 млн чоловік, тоді як в Абхазії мешкає 240 тис. чоловік, а в Придні-
стров'я – 513 тис. Абхазія – це інший етнос, схильний до деякої автаркії. Закритий кордон цієї
республіки з Росією – їх власне рішення. Що стосується Придністров'я, то це слабкий в еконо-
мічних відносинах, видалений, такий, що не має загального кордону з Росією регіон. Донецька і
Луганська області мають протяжний кордон з Росією, господарство цих регіонів досить сильно
і має великі коопераційні зв'язки з Росією. Процеси «зрощення» з Росією тут можуть пройти
швидко і безболісно. Україна, звичайно, істотно бідніше за Росію. Міжнародні зіставлення
2011 року показують розрив по ВВП на душу населення в 2,7 разу. До речі, порівняно з попе-
реднім раундом зіставлень (2005 рік) він виріс. Якщо порівнювати регіони Росії і України, то
українські регіони «виявляться внизу таблиці». Луганська область, в Україні дев'ята за розмі-
ром ВРП на душу населення, в Росії виявилася б 72-ою. Донецька область дала б набагато
«кращий» результат – 49-е місце.
«"Я не хочу больше жить с этими людьми". – Эту фразу мне сказал друг, который по-
ка еще живет на оккупированной территории Донбасса, где он вырос, но стратегически уже
принял решение искать новую малую родину. То, что сейчас происходит в Донбассе – это да-
же не лихие 90-е. Это лихие 20-е, щедро приправленные лихими 30-ми. Грабежи, запугивания, 
84
киднепинг. Но не это самое страшное. На Донбассе буйным цветом расцвело доносительство
в лучших традициях довоенного СССР. Неосмотрительно сказанная фраза с малейшим наме-
ком на критику самопровозглашенных республик обязательно будет донесена бдительными
гражданами до карательных органов террористов. В лучшем случае можно откупиться день-
гами. В худшем – оказаться в застенках местного «гестапо» в высокими шансами оттуда не
выйти. Пропадают целыми семьями.
Общий низкий уровень образования большинства населения, кроме этого, позволяет
очень сильно манипулировать массами через пропаганду. Многие действительно уверены, что
война ведется, чтобы выселить местное население из их домов и заселить туда мифических
бандеровцев пополам с нацгвардейцами. Обращения к здравому смыслу: зачем галичанам засе-
ляться в экологически неблагополучные села, если у них есть свои «гори-полонини», как прави-
ло, не работают. Война на Востоке Украины рано или поздно закончится, а проблемы оста-
нутся. И восстановление разрушенной инфраструктуры – проблема важная, но далеко не ос-
новная. Главная гуманитарная катастрофа Донбасса – потенциальная эмиграция наиболее
образованной, думающей и активной части населения. Активные и так всегда покидали степь
донецкую. Многие из моих донбасских друзей еще со школы знали, что вырастут и уедут. Кто
покорять столицу, кто во Львов, кто вообще заграницу.
Правление донецких на киевском престоле также вызвало две большие волны эмигра-
ции: в 2006 и в 2010. На ключевые посты в государстве было принято ставить только своих.
Даже анекдоты ходили, что из Донецка уже бомжей забирают в Киев на руководящие долж-
ности. Теперь оттуда уедут даже те, кто, несмотря ни на что, все последние годы оставал-
ся верен своим корням. Те, кто пытался делать бизнес, обустраивать нормальный быт, разви-
вать родной край. Те, кто верил, что он строит будущее независимой Украины. На патерна-
листском, привыкшем жить общинами Донбассе, для таких, увы, не оказалось места. Разви-
тие двигают элиты, в том числе, интеллектуальные. Кто будет вести в светлое будущее
тысячи оставшихся на Востоке суровых донецких мужиков с сознанием ребенка – до сих пор
непонятно» [7].
Проте і швидке приєднання до Росії Донецької і Луганської республік так, як це сталося
з Кримом, неможливо в силу цілого ряду чинників. Поспішне визнання Росією цих республік, а
тим більше введення російських військ на їх території може привести до неконтрольованої ес-
калації напруги між Росією і Заходом. Поки санкції відносно Росії носять швидше символічний
характер. Серйозні економічні санкції багаті величезними втратами для європейських країн.
Але якщо США зірве з різьблення (а їх потенційні втрати якраз невеликі) і вони змусять Євро-
пу піти на загострення, може захитатися уся нинішня конструкція міжнародних відносин; рис-
ки – політичні, економічні, військові – різко зростуть, і для Росії теж.
«От жизни в провинции на Донбассе остаются в душе вмятины и отпечатки. Я про-
жил в Луганской области больше 30 лет и отчетливо помню постоянно неосвещенные улицы,
полные еле различимых силуэтов, образов и небольших отсветов от окон девятиэтажек. Это
касается не только дорожек между домами, но зачастую даже центральных, автомобильных
трасс. Что и говорить о скверах, проулках, закоулках без фонарного света. Больше половины
жизни человек не видит своей тени из-за сплошной тьмы. То есть, не видит отображение
себя на земле. В этом довольно символическом акте – отбрасывать тень – сокрыто больше,
чем, кажется. Если хотите тень это часть самопознания себя, часть идентификации себя в
мире. Так вот именно на месте самоопределения во многих людях зияла черная дыра, созвучная
неосвещенным, глубоким улицам провинциального городка. И психологи, социологи, будут еще
бесконечно вырисовывать картины духовной болезни, поразившей восток страны.
Понятно, что нет одной причины того, что происходит на востоке страны. И психо-
логи, социологи, будут еще бесконечно вырисовывать картины духовной болезни, поразившей
восток страны. Это невменяемость к логическим формулам, жизнь на иррациональной лест-
нице, спихивание вины на тех, кто не виноват – почва для десятки диссертаций и научных
работ. Но туманным пятном на городском ландшафте до сих пор остаются темные артерии
улиц. Это сплошная, почти абсолютная мгла оживляла в душе не только социальный диском-
форт, как то вдруг ограбят или побьют, она воскрешала во внутренности животный, дои-
сторический страх неопределенности – жизнь наполнена темной материей. Именно в такой
почве легко прорастают страхи иных форм, например боязнь «бендеровцев» или правосеков.
Первое в чем нуждаются жители Донбасса это исцеление от детских страхов темноты» 
Проте міра економічної інтеграції Донецької, Луганської і сусідніх російських областей
дуже велика. У 2010 році виник так званий єврорегіон Донбас. По суті, це міжнародна асоціація
прикордонних територій, які самостійно вирішують питання економічного співробітництва.
Окрім поточної роботи з'являються і нові сміливі проекти. Наприклад, заявлена ініціатива про
відродження російського шахтарського містечка Гуково в якості логістичного центру, обслуго-
вуючого увесь Донбас – і російську, і українську частини.
Спробуємо визначити характеристики груп населення Донецької і Луганської областей,
що бажають їх бачити як самостійну державу: 1) населення, що не бажає наслідувати політику,
стандарти і вимоги інших держав (ЄС, Росія, США), а прагне створити вільну, незалежну дер-
жаву, що діє за своїми правилами гри; 2) населення, яке є в конфронтації з київською владою,
переслідується нею, щось втратило і хоче зберегти те що залишилось через самостійність обла-
стей; 3) населення з відверто кримінальним минулим, яке вважає себе несправедливо покара-
ним як радянською, так і сучасною владою; 4) населення, що не має власних аналітичних здіб-
ностей, легко довіряє як про- так і антиукраїнським настроям ЗМІ, піддається думці оточення
(натовпу); 5) населення, якому за попередніх політичних, економічних, соціальних умов та від-
сутності «соціальних ліфтів» неможливо було піднятися до бажаного положення, статусу, ка-
р'єри; 6) населення, яке ідентифікує самостійність з життям в Радянському Союзі і, прагне його
повернення; 7) населення, що животіє у бідності, соціально-незахищене, яке сподівається через
самостійний статус держави вирішити проблеми власної бідності і підвищення життєвого рів-
ня; 8) населення з патріотичним регіональним настроєм, що бажає за рахунок самостійного
статусу регіону вирішити політичні, економічні і соціальні проблеми як регіону, так і свої осо-
бисто; 9) населення, зайняте на промислових підприємствах, тісно пов'язаних з Росією; 10) на-
селення, що виступає проти негативних екологічних наслідків індустріалізації, зокрема видобу-
тку сланцевого газу; 12) населення, яке щиро не бажає «насильницької українізації»; 13) насе-
лення, що виступає проти інтеграції України до Європейського Союзу; 14) населення, яке з тих
чи інших причин виступає за побудову нової держави, виходячи з особливостей цивілізаційно-
культурної ідентичності Донбасу і України в цілому. 
Характерним є наступний лист з Інтернету: «Донбас, де я прожила 18 років, де живуть
мої друзі і рідні, зараз прийняв на себе удар колективної істерії пострадянського суспільства. І
тому я відчуваю на собі всі наслідки конфлікту, який розгорівся у моїй країні і палахкотить у
душах і головах багатьох моїх співвітчизників. У найбільш важкі моменти внутрішнього дроб-
лення я згадую, що з цього приводу написав у своєму есе «Смертоносні ідентичності» францу-
зький письменник Амін Маалуф: «Ідентичність не ділиться ні навпіл, ні на три частини, ні на
окремі чітко огороджені фрагменти. У мене не кілька ідентичностей, але тільки одна, скла-
дена з безлічі елементів, в певній пропорції, яка у кожної людини неповторна ». Хоч я і не зна-
ходжу в цих словах колишньої розради і зберегти множинну ідентичність стає все складніше,
зрозуміти і прийняти себе – залишається єдиним способом зберегти своє психічне здоров'я.
Донецьк – це місто, якому завжди комфортно жилося без будь-якої національної іден-
тичності. Місто переселенців, колишніх ув'язнених і гранично зубожілого пролетаріату, що не
має нічого, крім сили своїх рук. Перш за все самовизначення будувалося за принципом «приват-
ної власності», чітко розмежовуючи пролетаризоване місто і куркульські села, ще задовго до
того, як ці поняття були взяті на озброєння більшовиками. Селянин, повна протилежність
жителю міста в психологічному, культурному та економічному плані, до того ж говорив укра-
їнською мовою. Адже мало хто зараз знає, а найчастіше просто заперечує той факт, що на
території цієї області жили люди, які розмовляють українською мовою. Причини цього прова-
лу пам'яті багато в чому містяться в політиці колективізації, в Голодоморі 32-33 років. Моя
прабабуся, жителька села Чичеріне Донецької області, була однією з трьох, хто вижив у ро-
дині, де було одинадцятеро дітей. Вона розповіла вперше про те, що пережила, у віці 90 років
вже своїм онукам і правнукам, коли остаточно переконалася, що серп і молот із будівлі сіль-
ради зняли, а жовто-синій прапор висів там уже кілька років. Розповідала про розстріли і лю-
доїдство, а в кінці вимовила фразу: «От якщо б Сталін знав...». На думку тих, чиї діти і бать-
ки помирали від голоду, якби Сталін знав, то нічого б цього не було.
Дуже страшно усвідомлювати, що регіони, які найбільше постраждали від штучного
голоду, і є ті, що найлютіше цей злочин заперечують. Люди, які говорили в той час українсь-
кою мовою, не завжди усвідомлювали себе нацією, але завжди відчували себе господарями на
своїй землі і трималися за неї до останнього. Сім'я моєї прабабусі постраждала не тільки від
того, що говорила українською мовою, а, швидше, тому, що не хотіла віддавати свій шмат
чорнозему і корову. Саме на цій випаленій землі було простіше зростити нову «радянську» лю-
дину, і було зовсім неважко переконати мого діда говорити російською і соромитися неосвіче-
ної матері, яка лепече на чужому великій країні діалекті. Я народилася в російськомовній ро-
дині, проте вчилася в українській школі. Моїми вчителями були люди з «подвійний ідентичніс-
тю», які передали нам здатність критично мислити і приміряти на себе різні «національні
костюми». Переді мною ніколи не стояло питання вибору героїв та ідеалів, бо я відчувала –
моє майбутнє не повинно і не буде залежати від минулого моєї країни. Та й питання принале-
жності до певної країни піднімалося нечасто. Я завжди любила Росію, «яку ми втратили»,
сучасна ж швидше вселяла жалість і відразу, змушуючи все частіше приміряти на себе украї-
нську вишиванку «хоч якоїсь, але демократії» – вона була явно ближче до тіла.
Скарги донеччан на зайву українізацію регіону не просто не відповідають, а, швидше,
суперечать дійсності. Українська мова в цьому місті звучить екзотичніше за арабську. Жодна
газета не видавалася цією мовою, нею не вели мовлення місцеві телеканали. Останнім кроком
до де-українізації залишалося тільки зняття українських прапорів з держустанов, які й були
тими нечисленними ознаками присутності України на її східних землях. Провал українського
проекту в тому, що за ці 23 роки так і не вдалося зробити Донбас частиною України. Не було
знайдено ідеї, що об'єднує не на основі історичної спадщини: етнічної та мовної приналежно-
сті, а на основі бачення спільного майбутнього. Тому Україна жила своєю героїчною і трагіч-
ною історією боротьби за свободу, а Донбасу залишалася мрія про повернення в СРСР.
Проект «радянський народ» увінчався успіхом саме тут, на Донбасі, і тепер настав
час пожинати його плоди. Не варто сприймати всерйоз той факт, що «київську хунту» там
відганяють двома ликами одночасно: Сталіна і Христа. Це лише символи, оболонки, талісма-
ни, обереги. Тут людьми рухає чесне і ніким не приховуване бажання підкорятися тому, хто
зможе втілити в собі образ «батька» (у простолюдді «баті»). Звідки ж це бажання сильної
руки? Все частіше журналісти дають просте пояснення: це все тому, що ментально, фізіоло-
гічно і мало не генетично вони – раби, совки, нерозумні, до того ж неосвічені. Мені здається,
пояснення такого роду неприйнятні і роблять цю прірву між людьми майже біологічно непе-
реборною, а спроби знайти точки дотику – заздалегідь приреченими на провал. Перш за все
варто згадати про те, що у цього товариства не було досвіду побудови горизонтальних соціа-
льних зв'язків. Вперше така можливість була надана в 91-го року, але нею швидко скористали-
ся кримінальні клани, які прийняли естафету «сильної руки», залишивши за бортом соціального
благополуччя остаточно збентежений робочий народ, який нічого не зрозумів.
Влада, яка нічого не контролює, а замість цього перекладає відповідальність на своїх
громадян, на думку багатьох донеччан, – це слабка влада. Наприклад, демократія – це синонім
слабкої влади. Чому не працюють ЖЕКи, а в під'їздах немає лампочок? Бо «навколо одна демо-
кратія і свобода розвелися», думають вони. А навіщо така свобода звиклим до порядку радян-
ським людям? Свобода виявилася нікому не потрібною, бо її переплутали з вільністю робити
все, що хочеш, і виживати так, як можеш.
Схоже, що жив Донбас до 1991 року, а після цього він тільки виживав і більше скидав-
ся на невиліковного хворого. Разом із високими зарплатами зникло не тільки благополуччя, а й
сенс життя, який ґрунтувався на вірі в гасла про неоціненний внесок шахтарів і робітників у
побудову світлого комуністичного майбутнього. І ось все зникло: привілеї, упевненість в завт-
рашньому дні, гордість за свою працю. Злиднями легко маніпулювати, і ті люди, які при кож-
ній слушній нагоді заявляли, що «Донбас годує Україну» і його «не поставити на коліна», забез-
печили собі безбідне майбутнє за рахунок населення цього регіону, яке живе за межею біднос-
ті.
Люди не шукають політиків, які скажуть їм незручну правду. А правда в тому, що вугі-
льна промисловість давно стала збитковою і безперспективною, треба змінювати всю вироб-
ничу структуру регіону, починати процес перекваліфікації Донбасу, у якого просто не залиши-
лося інших шансів. Неважко здогадатися, що населення вважало за краще бути обкраденим,
але втішеним. Риторика радянських часів повернулася досить швидко, при цьому рівень жит-
тя підвищувався дуже повільно, населення задовольнялося скоріше міфом про хороше життя.
Мої сусіди з гордістю говорили про те, який гарний стадіон відгрохав шановний Рінат Леоні-
дович і як добре, що чемпіонат Європи з футболу проходить у нашому місті. Вони щиро раді-
88
ли, не маючи при цьому можливості купити квиток ні на один із матчів і не розуміючи, за чий
рахунок будуються стадіони, на які можна дивитися тільки здалеку.
Всі шановані на Донбасі політичні сили вперто обіцяли одне – союз із Росією. Ніхто не
насмілювався обіцяти повернення в СРСР, але опис Росії був надзвичайно схожим на пейзаж
втраченого радянського раю. У цій казковій Росії люблять батьківщину і вождя, зневажають
гниючий Захід, ходять до православної церкви Московського патріархату. Але головне, в Росії
все стабільно, нормальне життя, без потрясінь і зайвих напрягів. Ну так, бувають і там дар-
моїди, які глумляться над владою і церквою, вимагаючи якоїсь свободи, але їх, слава Богу, шви-
денько ізолюють від нормального здорового суспільства. Чесні наївні жителі повірили в цю
карикатуру на СРСР, а відверте знущання прийняли за чисту монету і звели на п'єдестал зага-
льнонародної ідеї. Неймовірно гротескна амальгама царизму, сталінізму, націонал-більшовиз-
му, євразійства, культу Перемоги і православ'я була увінчана ім'ям Путіна, який (згодом) зра-
див щиру віру донецьких людей. Переді мною постає безліч питань. По-перше: як цим ошука-
ним людям жити далі, якщо 20-річні обіцянки «русского мира» не здійсняться? А по-друге: як
жити поруч із ними всім тим, хто ніколи в ці казки не вірив? Як повернутися тепер до рідного
міста? Адже твої однолітки, які чекали на тебе колись увечері біля під'їзду, щоб залякати або
образити задля розваги, тепер носять автомати і веселяться по-дорослому. Але головне, чи
буде тепер куди і до кого всім нам повертатися?
Ідентичність дістається нам дорогою ціною. Гинуть тисячі людей, зокрема і за те,
щоб усе більше російськомовних жителів країни з упевненістю могли сказати: «ми українці» не
тому, що говоримо українською, а тому, що хочемо бути вільними. Людина невільна, якщо
вона не хоче знати правди і їй комфортно живеться у незнанні. Той, хто починає мислити,
стає вільним. Саме тому я хочу, щоб Україна стала вільною саме в пошуку правди, яка часто
ріже очі, але очищає душі. Анна ПЕРЕХОДА, член Українського Товариства в Швейцарії,
студентка Лозаннського Університету»

Ляшенко В.І.  Україна ХХІ: неоіндустріальна держава або «крах проекту»?: монографія / В.І. Ляшенко, Є.В. Котов; НАН України, Інститут економіки промисловості; Полтавський ун-т економіки і торгівлі. – Київ, 2015. – С82-88
 
Фото