Украинцы хотят в новом году здоровья, мира в стране и благополучия в семье  * Голосование за номинантов премии «Жінка України – 2018»  * Джеймс Ґвартні: Українці успішні всюди, крім самої України  * Профсоюзы не смогут защитить от увольнения  *  UkrainianEnglishRussian
Соціальний потенціал сталого розвитку: інноваційні механізми формування та використання
 Монографії  16.01.20188  05.0
Соціальний потенціал сталого розвитку: інноваційні механізми формування та використання: монографія / О.І.Амоша, О.Ф.Новікова, В.П.Антонюк та ін.; НАН України, Ін-т економіки пром-сті. – Донецьк, 2014. –478с.
У монографії висвітлено концептуальні засади формування та використання соціального потенціалу сталого розвитку, розроблено науково-методичне забезпечення його оцінки, встановлено залежність реалізації сталого розвитку від соціальної відповідальності. Запропоновано інноваційні підходи до формування концептуальних засад соціальної політики в аспекті сталого розвитку та системних змін. Обґрунтовано напрями вдосконалення державної та регіональної політики в контексті соціальної орієнтації економіки та сталого розвитку. Визначено теоретичні засади рівня та якості життя в контексті сталого розвитку, розроблено й апробовано методику оцінки рівня та якості життя населення регіонів України. Досліджено соціальні ризики низької якості життя та проблеми бюджетного забезпечення рівня життя, обґрунтовано методологічні підходи до забезпечення гідного рівня життя в умовах саморозвитку регіонів. Визначено роль споживання в соціально-економічній системі, інноваційні чинники його розвитку. Розроблено науково-методичні підходи до формування нової системи споживання, відповідної принципам сталого розвитку. Розкрито проблеми становлення, залучення та активізації духовно-культурного потенціалу сталого розвитку регіону.

Прагнення України до прогресивного розвитку обумовило взяти на себе міжнародні зобов’язання щодо запровадження в систему господарювання принципів сталого розвитку. Цим було підкреслено солідарність країни з міжнародною спільнотою стосовно попередження світової кризи вичерпності ресурсів для існування людства. Усьогоднішніх умовах внутрішньої системної кризи в країні в усіх її сферах (політичній, соціальній, економічній, інформаційній тощо)ставлення до реалізації сталого розвитку може змінитися на негативне через пріоритетність розв’язання внутрішніх проблем. Але такий крок не є виправданим. Ефективність державного управління визначається саме здатністю до одночасного сприйняття країною зовнішніх та внутрішніх викликів, розробки стратегічних рішень щодо їх мінімізації, попередження виникнення нових.
Ідеологія сталого розвитку має антикризову спрямованість, вона орієнтує на створення умов для збереження людської цивілізації, а також на підтримку ресурсної бази для цього та запровадження механізмів господарювання, які визнають такі орієнтири та реалізують їх у практичній діяльності. Євроінтеграційні прагнення та кроки України потребують вбудованості національної політики в європейську політику розвитку, що обумовлює розробку та реалізацію концептуальних засад сталого розвитку при формуванні йупровадженні національних антикризових стратегій.
Соціальні ресурси розвитку в національній практиці господарювання значною мірою недооцінювались. Така сама тенденція простежується стосовно до складових сталого розвитку. Більш популярними і розвинутими є екологічна й економічна складові та їх сполучення – економіко-екологічна компонента. Про недооцінку соціальної складової сталого розвитку та негативні наслідки від цього йдеться в монографії «Сталий розвиток промислового регіону: соціальні аспекти» [225]. Однак до даного часу не змінилося ставлення до соціальної компоненти, не створено умов зацікавленості влади і суспільства в реформуванні системи відносин у країні на засадах сталого розвитку, не склалося соціально відповідального ставлення, поведінки та діяльності щодо досягнення визначених орієнтирів. Зросла розбалансованість економічної, соціальної та екологічної сфер сталого розвитку.
Вищезазначене обумовило пошук інноваційних механізмів розв’язання визначених проблем при формуванні й використанні соціального потенціалу сталого розвитку держави та її регіонів. Результати дослідження звелись до розробки концептуальних і науково-методичних засад оцінки соціального потенціалу сталого розвитку, обґрунтування інноваційних підходів до формування соціальної політики в умовах системної кризи, забезпечення орієнтації державної та регіональної політики на соціалізацію економіки, сталий розвиток і саморозвиток регіону. Формування будь-яких управлінських рішень має базуватися на системній інформації, до якої мають залучатися результати соціологічних досліджень. Сталий розвиток і соціально-трудову сферу у взаємозв’язку та взаємообумовленості в регіональному розрізі подано як важли­вий напрям його запровадження.
Контекст рівня та якості життя в системі сталого розвитку є вкрай важливим, але недостатньо дослідженим, особливо в регіональному аспекті. Його комплексна оцінка представлена як основа формування соціального потенціалу сталого розвитку.
Інноваційні підходи до формування нової моделі споживання на засадах сталого розвитку визначено за результатами наукового дослідження.
До формування соціального потенціалу сталого розвитку не залучається духовно-культурне підґрунтя, яке є одним із головних важелів ініціації та запровадження сталого розвитку. Духовно-культурний потенціал розкрито як інтеграційний та мотиваційний ресурс забезпечення сталого розвитку. Науковим здобутком є
обґрунтування і визначення базисних цінностей українського суспільства, які розглядаються як ресурс сталого розвитку на місцевому рівні.
У першому розділі монографіївстановлено теоретико-мето­дологічні засади формування та використання соціального потенціалу сталого розвитку. Обґрунтовано його понятійний і категоріальний апарат, визначено складові, взаємозв’язки та взаємозалеж­ність між ними. Теоретичні узагальнення й обґрунтування дозво­лили побудувати теоретичну модель соціального потенціалу сталого розвитку та розкрити зміст його поняття. Соціальний потенціал сталого розвитку – це сукупність можливостей, здібностей, готовності суспільства до перетворень для задоволення потреб у збереженні та розвитку людини, ресурсів для гідного життя нинішнього і майбутнього поколінь, у збалансованості й безпеці економічної, соціальної та екологічної сфер. До складових соціального потенціалу сталого розвитку віднесено соціокультурний і людський потенціал, соціальні відносини та соціальні інститути, соціальну сферуй інфраструктуру. Провідну роль щодо ступеня впливу на досягнення кінцевих цілей сталого розвитку
відіграє соціокультурна компонента. Розкрито варіативність концептуальних підходів до оцінки соціального потенціалу сталого розвитку, обґрунтовано авторський підхід, який закладено в науково-методичне забезпечення оцінки соціального потенціалу сталого розвитку. Розроблено ієрархічну модель оцінки соціального потенціалу сталого розвитку на етапах його формування й використання і здійснено апробацію методики оцінки соціального потенціалу сталого розвитку з визначенням інтегрального показника.
У другому і третьому розділахобґрунтовано інноваційні підходи до формування державної та регіональної політики, обумовлені системною кризою в країні. Демонстрація негативного стану, який має тенденцію до погіршення, стала доказом для визначення й обмеження пріоритетних напрямів соціальної політики.
Україна потребує системних змін у соціальній, політичній, економічній та інших сферах національної безпеки. Зневіра громадян до влади, прагнення змінити орієнтації країни вбік ЄС, невдоволення процвітанням корупції, погіршенням рівня та якості життя, зростання соціальної нерівності, посилення протистояння між сходом і заходом країни, зростання системної кризи тощо потребують інноваційних підходів до формування соціальної політики держави. Вона має враховувати зростання ролі людського чинника та громадянського суспільства в цих перетвореннях. Змінився характер і зміст ризиків та небезпек, які є в даний час в Україні та прогнозуються в майбутньому. Соціальна та громадянська активність населення держави пов’язана з новими завищеними очікуваннями на краще у зв’язку зі зміною Президента України та надіями, що людські втрати не були марними і країна через подолання перешкод політичного, економічного та соціального характеру поступово вийде з кризового стану. Виокремленопроблеми, розв’язання яких потребує соціальної стабільності, політичної волі, стратегічного бачення майбутнього, процвітання нації та країни, соціальної відповідальності перших осіб держави та перетворення відносин влади і суспільства із суб’єкт-об’єктних на суб’єкт-суб’єктні.
Систематизація перешкод, негараздів і негативних наслідків тривалої критичної нестабільності визначила загрози соціальній безпеці, а саме: наявність та збільшення реальних соціальних ризиків і небезпек, обмеження можливостей людського розвитку, незбалансованість соціальної політики та сталого розвитку, неприйняття соціальної відповідальності суб’єктами соціальної політики, надмірна централізація соціальної політики, низька роль громадянського суспільства у формуванні соціальної політики та сталого розвитку, низький рівень демократизації суспільних відносин.
Визначені соціальні небезпеки при побудові соціальної політики мають перетворитися на її стратегічні пріоритети.
До пріоритетних напрямів соціальної політики доцільно включити такі:
забезпечення соціальної безпеки та соціального захисту в умовах критичної нестабільності;
забезпечення розвитку людського потенціалу в умовах обмежених можливостей та системних змін;
пріоритетність соціальної складової у формуванні та реалізації сталого розвитку;
забезпечення збалансованості державної та регіональної соціальної політики;
становлення громадянського суспільства, розвиток демократизації, суспільних відносин;
формування та реалізація соціальної відповідальності суб’єктів соціальної політики.
До кожного пріоритетного напряму визначено систему заходів щодо його практичної реалізації.
Розділ четвертий містить концептуальні засади соціальної орієнтації економіки та сталого розвитку в державній і регіональній політиці. Обґрунтовано доцільність їх сполучення на підставі співпадіння за змістом більшості критеріїв їх досягнення. У результаті аналізу регіональних стратегій розвитку в контексті сучасних вимог модернізації регіонального управління визначено значну кількість недоліків. Жодна із стратегій регіонального розвитку областей України не моделювала сценаріїв на випадок кризового становища, не передбачала структурних змін, не було збалансованості між цілями та ресурсними можливостями їх досягнення, неконкретизовано відповідальність щодо досягнення цілей стратегії, має місце недемократичність формування стратегій, залежність їх змісту від Державної стратегії регіонального розвитку, незбалансованість економічної, соціальної, екологічної сфер тощо. Реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади забезпечить децентралізацію управління, створить умови для підвищення ролі регіонів у розв’язанні власних проблем. Але одночасно ці перетворення потребують підвищення відповідальності регіонів за соціальний стан, соціальну спрямова­ність економіки.
Готовність регіонів до цього стає можливою при розвиненості стратегічних засад саморозвитку регіонів. Запропоновано застосування таких підходів до його впровадження: системний, ді-
яльнісний, структурно-функціональний, ситуаційний підходи. Коженіз них має свої переваги та недоліки. Також запропоновано заходи, які сприятимуть запровадженню саморозвитку регіонів у практику управління.
П’ятийрозділ присвячено проблемам управління соціально-трудовою сферою з урахуванням вимог сталого розвитку. Серед науковців цей напрям досліджень недостатньо пророблений, а регіональний аспект, незважаючи на його зростаючу важливість, залишається поза увагою дослідників. Наведено концептуальні засади взаємозв’язку та взаємообумовленості соціально-трудової сфери і сталого розвитку. Гідна праця відтворює одночасно і економічний, і соціальний, і екологічний аспекти трудової діяльності, від їх рівня збалансованості залежить її формування та реалізація. Економічні пріоритети обумовлюють дискримінацію у трудовій сфері. Постає проблема використання духовно-культурного потен­ціалу сталого розвитку для підвищення цінності праці та людини праці. Загальна оцінка стану розвитку соціально-трудової сфери в Україні та її регіонах на підставі розрахунку інтегральних показників розвитку соціально-трудової сфери свідчить про низький рівень соціального супроводу трудової діяльності та такий самийрівень якості трудового життя. Одночасно при оцінюванні використано соціологічні дані, які визначили зниження гарантій зайнятості, рівня довіри до профспілок, неефективність системи професійного розвитку, поширення вимушеної вторинної зайнятості. Оцінка стану соціально-трудової сфери в регіональному розрізі вказує на відсутність збалансованого взаємозв’язку між еконо­мічною, соціальною та екологічною складовими, а також низький рівень розвитку регіонів за індексом стійкості. У цілому соціально-трудова сфера не зорієнтована у своїх стратегічних пріоритетах на досягнення цілей сталого розвитку.
У шостому розділі обґрунтовано гостру потребув соціоло-
гічній інформації при здійсненні оцінки сталого розвитку та прийнятті на цій підставі стратегічних управлінських рішень антикризової спрямованості глобального і національного рівнів. Експертне опитування із соціальної відповідальності виявило причини слабкого впровадження сталого розвитку.
У сьомомурозділінаведено комплексну оцінку рівня та якості життя населення регіонів України як основи формування соціального потенціалу сталого розвитку. Посилення соціально-еконо­мічної кризи в Україні потребує першочергової уваги до рівня і якості життя населення, який на сучасному етапі значно відстає від розвинутих країн, що не відповідає економічному потенціалу кра-
їни та обраним стратегіям розвитку держави. У плані добробуту в Україні існують значні проблеми: має місце суттєве поширення бідності; загострюється проблема майнового розмежування суспільства; більшість населення не вдоволена своїм становищем, що породжує соціальні конфлікти. Регіони України значно відрізняються за рівнем і якістю життя, при цьому диференціація за багатьма показниками посилюється.
Незважаючи на те що в Україні чимало науковців досліджують питання рівня і якості життя, невирішеність проблеми бідності та надмірної майнової диференціації вказує на те, що існує потреба в більш комплексному дослідженні умов і чинників формування добробуту на рівні регіонів, групування регіонів за досягнутими параметрами рівня та якості життя, визначення найбільш гострих проблем і шляхів їх вирішення. Важливою є оцінка досягнутого рівня і якості життя населення регіонів України з позицій подолання бідності та наближення до гідного рівня життя й високих стандартів якості в контексті сталого розвитку, визначення особливостей формування якості життя у промислових регіонах.
У зв'язку з вищезазначеним поглиблення теоретико-методо­логічних підходів до визначення рівня та якості життя, специфіки їх формування в умовах сталого розвитку є вельми актуальним і дає змогу вирішити такі завдання:уточнити понятійний апарат, що характеризує рівень та якість життя населення й вимоги щодо
нього з точки зору сталого розвитку; розробити методику комп-
лексної оцінки рівня та якості життя населення на регіональному рівні на основі порогових значень і цільових орієнтирів; дослідити добробут населення регіонів з позицій подолання бідності та досягнення гідного рівня життя; здійснити інтегральну оцінку якості життя у регіонах та її наближення до цільових орієнтирів; дослідити особливості рівня і якості життя у промислових регіонах; дослідити стан та тенденції бюджетних видатків, спрямованих на забезпечення гідного рівня життя населення; проаналізувати роль державного фінансового забезпечення у вирішенні проблем низького рівня життя; розробити рекомендації стосовно вдосконалення державної та регіональної політики щодо підвищення і вирівнювання добробуту населення регіонів України.
Перехід України до сталого розвитку визначається активною участю в цьому процесі регіонів. Сучасна регіональна політика орієнтована в основному не на розвиток регіонів, а на їх підтримку, що значно ускладнює процес переходу до сталого розвитку та забезпечення гідного рівня життя населення. Тому регіонам за державної підтримки необхідно визначати шляхи формування та реалізації політики регіонального саморозвитку. Особливо це важливо в умовах обмеженості економічних, соціальних, фінансових та інших ресурсів, коли актуальним є запровадження механізмів ефективного використання існуючого соціально-економічного потенціалу регіонів на засадах саморозвитку. Саморозвиток регіону можна визначити як здатність економіки регіону в конкретних умовах забезпечувати сталий розвиток, прискорене збільшення валового регіонального продукту за рахунок власних коштів і створення в регіоні конкурентного середовища, спрямованого на позитивну динаміку його розвитку, а отже, на підвищення якості життя населення та формування соціального потенціалу регіону за умови оптимального поєднання регіонального самоврядування та державного регулювання територіального розвитку. Таким чином, актуальним є дослідження механізмів саморозвитку регіону в контексті забезпечення формування соціального потенціалу сталого розвитку.
Важливою умовою підвищення якості життя є забезпечення населення необхідним житлом. Реалізація житлової політики на сучасному етапі в країні відбувається практично без урахування регіональних диспропорцій у рівні забезпеченості житловою площею, обсягах і темпах житлового будівництва, структурі та обсягах інвестицій у житлове будівництво. Проблеми, зумовлені регі-
ональними особливостями, посилюються диференційованістю за типом поселення в межах регіону, що позначається як на рівні житлової забезпеченості населення міст і сільських поселень, так і на обсягах житлового будівництва та введення житла. Існуючі диспропорції та сучасні тенденції вирішення житлової проблеми обумовлюють необхідність ретельного аналізу стану, тенденцій і зав­дань житлової політики щодо забезпечення гідного рівня та якості життя населення.
У восьмому розділірозкрито проблеми споживання в системі параметрів гідного рівня життя та сталого розвитку. Споживання є однією з неодмінних фаз суспільного відтворення, яка відіграє найважливішу роль у соціально-економічному розвитку. Споживання безпосередньо пов’язане з можливостями економічного зростання, людського розвитку, а також фізіологічним, соціальним та духовним розвитком суспільства. Формуючись під впливом численних факторів, сфера споживання перебуває в постійному розвитку і трансформації, що супроводжується як позитивними, так і негативними змінами.
Розвиток виробництва на основі техніко-технологічних досягнень дає змогу суттєво розширити межі споживання. Це підвищує рівень і якість життя населення. У той же час нагромадження капіталу та прагнення до прибутку в умовах посилення конкурент­ної боротьби призвели до штучного стимулювання споживання, що завдає непоправної шкоди як природному середовищу, так і духовно-моральним засадам суспільства. «Суспільство споживання», яке виникло у другій половині ХХ ст.у розвинутих країнах світу, обумовило появу гострих проблем: дефіцит ресурсів, нерівномірність їх розподілу, деградація навколишнього середовища, поляризація багатства і бідності тощо.Тому дослідження процесу, тенденцій і проблем споживання набуває актуальності. Важливим є аналіз споживання в контексті сталого розвитку та забезпечення гідного рівня життя. Практичне значення має визначення шляхів удосконалення механізму державного регулювання процесу споживання населення з метою забезпечення соціального прогресу. Актуальною є розробка теоретичних підходів до формування нової системи споживання, відповідної сталому розвитку.
Дев’ятий розділ монографії присвячено проблемам станов­лення, активізації та залучення духовно-культурного потенціалу до сталого розвитку держави і регіону. Сталий розвиток і соціальний прогрес неможливі без застосування соціальних норм йурахування цінностей, ментальних та соціокультурних особливостей людського потенціалу. Саме вони є основою модернізації та гуманізації суспільних відносин і вагомими чинниками успішного соціального, економічного й екологічного розвитку. У цих процесах значну роль відіграють адресні механізми активізації участі населення в забезпеченні сталого розвитку промислового регіону. Для дослідження процесів самоорганізації необхідно визначити причину їх виникнення та розвитку, яка полягає в єдності людства і природи, а також спільну динамічну структуру процесів самоорганізації.
У системі суспільних відносин зростає значущість свідомості людини. Від того, якою вона є, залежать етичні регулятори сталого ноосферного розвитку людини (суспільства) і природи. Викривлення людської свідомості, відсутність етичного контролю руйнують гармонію єдиного світу і ставлять під загрозу існування людства. Забезпечення сталого розвитку в сучасному світі, що глобалізується, значною мірою залежить від формування в індивідів та соціальних груп відповідної системи цінностей. Однак по-
требують визначення як зміст систем цінностей, які мають бути специфічними для кожної країни, враховувати властиві їй культур­ні, економічні, соціальні та природні умови, так і засоби ефективного сприяння формуванню системи цінностей, яка б сприяла досягненню сталого розвитку.
Дослідження проблеми залучення і використання духовно-культурного потенціалу України та її регіонів має значні прогалини. Це не дозволяє застосовувати в управлінській практиці його інтеграційні та мотиваційні ресурси для забезпечення сталого розвитку. У сучасних дослідженнях цінності, традиції та інші духовно-культурні регулятори поведінки розглядаються як один із різновидів ресурсів, наявність, відсутність або характер яких визначають напрям та успішність певної діяльності людей і спільнот, у тому числі діяльності щодо забезпечення сталого розвитку. Причому певні цінності визначають як особливості кожного з трьох аспектів сталого розвитку (соціального, економічного, екологічного), зумовлені діяльністю людей, так і націленість діяльності на їх збалансування та її успішність.
Питання збереження, накопичення та використання духовно-культурного потенціалу сталого розвитку територіальних громад регіонів за допомогою відповідних інституційних механізмів взагалі недосліджено. Носіями духовно-культурного потенціалу сталого розвитку є різні соціальні групи жителів територіальних громад та індивіди, інтереси яких стосовно питань розвитку репрезентують органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян та інші структури й установи. Органи місцевого самоврядування та об'єднання громадян у дослідженні визначено як потенційних
суб'єктів сталого розвитку територіальних громад у промислових регіонах.
У підготовці монографії взяли участь:
О.І.Амоша (передмова, розділ 4,підрозділи 7.1, 7.8,післямова);
О.Ф.Новікова (передмова, розділи 1-4, 6.2, післямова);
В.П.Антонюк (передмова, розділи 7,8, післямова);
О.В.Воловодова (підрозділи3.5, 9.4);
Л.М.Логачова (підрозділи 2.1, 7.9, 8.7);
С.М.Гріневська (підрозділи 2.5, 3.4, 4.3, 7.7, 7.8, 8.6);
Л.Л.Шамілева (підрозділи 1.2-1.5);
Л.В.Шаульська (розділ 5);
Ю.С. Залознова (підрозділи 2.5, 3.4);
М.Є.Дейч (підрозділи 2.7, 3.6, 6.2);
О.В. Панькова (підрозділи 1.1-1.3, 2.3, 3.2, розділ 6);
О.С.Вишневський (підрозділи 4.1, 4.2);
О.Д.Прогнімак (підрозділи 7.6, 8.2, 8.6);
О.Ю.Касперович (підрозділи 2.6, 3.5, 9.1, 9.3);
О.В.Іщенко (підрозділи 2.6, 3.5, 9.1, 9.2);
А.Д.Панькова (підрозділи 1.4, 1.5, розділ 5);
Д.С.Кузнєцова (підрозділи 7.3, 7.4, 8.1, 8.5);
О.Г.Сидорчук (підрозділи 2.2, 3.1, розділ 6);
С.П.Кучін (підрозділ 7.9);
М.С.Кримова (підрозділ 1.5);
В.В.Бібікова (розділ 5);
Н.В. Стежко (підрозділи 8.3, 8.6).
Фото